І вона попала в руки цим людям. Визволена! З неволі імператорської в неволю папську. Два мечі божі — світський і духовний. Вже понад сто років змагаються між собою папи й германські імператори за ці «мечі», Оттон І перейшов через гори (бо ж королі завжди йдуть туди, де менший опір і де більша здобич), проголосив, що Італія з Германією повинні назавжди поєднатися, вінчався залізною короною Лангобардів у Римі; була приєднана Бургундія, мав би злитися в цій державі весь захід, творячи Abendland розчулених од пива й од легких перемог над безборонними італійцями та слов’янами маркграфів. Оттону III межі Середземноморського земного кругу видалися тісними й обмеженими. Він переніс столицю в Рим і проголосив про свої домагання створити світову християнську державу, очолювану імператором, «рабом апостолів», «рабом Ісуса Христа й римським імператором Августом». Це сполошило пап, і після смерті Оттона між римськими первосвящениками й імператорами вже не було миру. Папа Григорій почав війну, яка розколола весь західний світ, Урбан хотів довести війну до кінця, знищити імператора, виконати заповідання Григорія-Гільдебранда про те, що імперія повинна бути світським мечем у руках церкви господньої і її глави — римського папи.
Горе тим, хто потрапляв між ці два млинові камені — папу й імператора, — а хто ж міг не потрапити, опинивсь у цій землі! Коли навіть її, імператрицю, безжально й безсоромно принесено в жертву, то де святість, де правда, гідність і честь?
Обіцяють їй благочестивість, як синові Карла Великого Людовіку. А їй хочеться лиш одного: визволитися від усього, втекти від цього світу, як утікають селяни від своїх сеньйорів, шукаючи сховища в городах. Щоправда, знаходять часто собі там і могилу, та вже ліпше могила, ніж лишатися тут далі, бути імператрицею, бути поганьбленою серед цих найвищих творців ганьби людської. Самі далекі від благочестя, охоче обіцяли його всім, хто згоджувався кинути себе під ноги їхній злій волі.
Та однаково за тим останнім приниженням, якого ще мала зазнати в П’яченці, бачила Євпраксія визволення, бачила кінець стражданням, вітер волі доторкнувся їй до щік, весняний голубий вітер свободи голубив їй обличчя, пустотливо бавився пасмом її золотистого розкішного волосся того ранку, коли виїздила з Каносси, не озираючись, не дивлячись під ноги коневі в глибину ровів, не помічаючи супроводу, не чуючи звуків труб і дзвонів у церквах замку, байдужа до папи, супроводжуваного сотнями прелатів, до пишної графині Матільди, до нещасного в своїй жадібній невситимості Вельфа — вільна, вільна!
Безмежний простір, безкінечні небеса, виспів птаства, дзюркіт струмків, пречиста весняна зелень, перші квіти, мов золоті очі забутих чеберяйчиків, коні ступають весело, бадьоро, тонконого й струнконоге, мов молоді жінки; не видно коліс з їхнім безжальним невпинним обертанням, сам папа їде верхи, обперезавшись мечем, як атлет божий, маленька графиня також їде верхи, ніби новітня амазонка господня, коні несуть їх швидко, вони несуть Євпраксію до ганьби, але й до свободи, і ради свободи вона готова простити цьому світові все, забути все, лиш нагадати людям, щоб вони мудро ставилися до землі, рослин, птахів, до безмежного простору й голубого весняного повітря, що пахне волею.
П’яченца, втулена в закут між впадінням Требії в По, наставляла на Євпраксію свої безмежні високі вали й кострубаті вежі. По не текла, як звичайні ріки, а мовби невпинно сунулася між берегами, сунулася жовтою глиною, каламуттю, сміттям, брудом; вона рвала береги, захоплювала в свій страхітливий потік вигріте сонцем каміння, молоду траву, перші квіти, пташині гнізда, вмить усе змішувала в розклекотаній каламуті, гнала бруд і гидь далі й далі. Втікаючи з Верони, Євпраксія вже переїздила По, але тоді річка не видалася такою лиховісною. Тепер сповнила душу молодій жінці здриганням і тяжким передчуттям.
На зеленому полі перед П’яченцою розкинулося величезне наметове містечко, викликаючи спогад про білі, прикрашені барвистими стягами шатра під Кельном того літа, коли короновано Євпраксію-Адельгейду імператрицею. Тоді небо так само високе було й голубе, і ріка, здається, текла так само, широка й могутня, і город стояв за вежами, валами й мурами, й верхи церков вид-нілися, мов заповідання спокою, та тільки намети там були білі, ріка чистішою, надії непотьмарені, настрій піднесений, а тут: брудна каламуть у річці, брудні пошарпані намети і якісь жалюгідні прихистки, так ніби зібралися" сюди жебраки з усієї Європи, чорні вежі города, мов щербаті роти, і невідомість, приниження, ганьба за ровом, валами й мурами.
Не розвеселив Євпраксії дурний Вельф, який влучив хвилину, щоб похвалитися, що баварці пропхалися в П’яченцу вже сто літ тому і запанували тут, ніби в своїх власних горах, і ось маєте: граф П’яченци Віберт, віце-граф Франзит, єпископ Зігульф, а всі вони хто? Всі колись баварці, а він хто? Він герцог баварський! Го-го! Намовив Матільду скликати собор у П’яченці, а вона вже підмовила свого папу, вона й самого диявола намовить! А її величність хай запам’ятав, що рука Вельфа — то її рука. Аби лиш забажала. Така краса, як у неї, — єдиний примірник на всім божім світі.