Збоку тихо перешіптувались два комунари. Стукнулись цівками чиїсь рушниці.
«Чи ж вони розуміють це?.. — затаєно подумав Горобенко. — Але що це — сумнів? Відкіля він? Дурниці! Його вже нема більше й не буде. Ти сам його склав собі із старого мотлоху. Зведи ж це ще раз собі на очі і розбий назавжди. Будь щирий, Костю. З собою можна бути щирим. В тобі (саме чогось у тобі) збіглися ці дві сили і стали віч-на-віч. Від тих і від тих. Ти прагнеш рівноваги, але це вигадки! Хіба їх можна урівноважити? Адже за цими Попельначенками, Кричеєвими і Дружиніними позаду стоїть Спартак, Мюнстер, Сибір, каторга, страйки і Жовтень, а попереду — майбутнє і цикли світових хуртовин. А за тобою з учорашнім національним союзом і «Просвітою» — поплутані мотузи зради, лакейства і бутафорія побутового театру. Хіба ж можна зрівняти безмежні простори майбутнього соціалізму з чотирма стінами своєї хати, де «своя правда, і сила, і воля»!.. Твердо ступай тепер, Костю, вперед і бий без промаху. Далебі, життя збудовано далеко простіш, ніж це морочить собі й іншим голову маніжна інтелігенція. Бий просто й рішуче, як Нестеренко!..»
— На мєстє… сто-ой!
Загін зупинився на середині узлісся. Ладнались ряди. Коли вже стали, Горобенко нараз почув, як неприємний пронизливий нічний холодок проходить крізь тоненьку сорочку й щипає спину. Було б френча захопити, подумав Горобенко й злегка затупцював на місці. Від того холоду наїжачились щоки і трохи тремтять щелепи: «Ну, що було б захопити френча!»
І раптом хтось позаду накинув Горобенкові на плечі шкуратянку. Він обернувся й від несподіванки навіть подався назад. Перед ним стояв Попельначенко й посміхався. Попельначенко сказав як близький товариш:
— Змерз, Горобенко? Це тужурка — тобі. В мене шинеля є.
Горобенко зняв з плечей шкуратянку.
— Ні, для чого ж це? Мені — нічого…
Але Попельначенко вже нахилився набік і просував пальці в шинельні рукави. Буркнув сердито, навіть роздратовано:
— Брось! Строїть там із себе ще… Одягай, і нікакіх гвоз-дєй!
Позаду задзвенів командир карроти Гвоздьов:
— Полрота, напра-а-во! Шагом марші Збоку захрипів Несторенко:
— Комзвод, цеп’ю к лісу вперьод!
Різко заклацали затвори рушниць, і поспішно затупали ноги.
Було ніколи одмовлятись від Попельначенкової тужурки. Горобенко застебнув на комірі гаплика й зрівнявся з лавою.
Хрускало під ногами ломаччя, назустріч сунули кущі й дряпали руки. Кавалерійська рушниця легко лежить у Горобенкових кулаках і коле темряву.
Просто перед лавою, як мур ворожої фортеці, — густий, похмурий гай. Він нащулився й мовчить. Ніби хоче ближче підпустити лаву, щоб потім одною чергою скосити враз. Ще крок наперед. Два кроки. Три. Густішають чагарі. Ось зараз бризне гай огнем. Цю мить… Ось…
Переступили зрубаний стовбур. Ось перший височезний дуб. Він заплутався гіллям між зорями, і чорний панцир стовбура зеленувате вилискує під місяцем. Дуб погрозливо мовчить, мов вартовий на чатах. «Ах, чого він мовчить!.. Швидше б уже».
Густо посунули назустріч дерева. Лава вступила до лісу й прискорювала ходу, майже бігла. Ліс стрепенувся й ожив. Пронизливо тріщав, ламався під ногами хмиз, і боляче хльоскали по обличчю галузки. Темрява оповила гай, і не видати лави. Але Горобенко відчуває її всю, кожний її нерівний крок. Вона, як і Горобенко, хоче, щоб якось розрядилась ця неможлива гнітюча тиша, але гай мовчить.
Горобенко спіткнувся об якусь карлючку й мимоволі підскочив. Він звернув трохи вбік, ступив два кроки й… прикипів до місця. Перед ним долі жевріли вугольки… Хтось наспіх присипав багаття землею, але не встиг загасити. Трохи осторонь тьмяно вбирав у себе кволі вогники військовий казанок, а коло нього — зібгана солдатська шинеля.
Горобенко глухо сказав до лави:
— Тут огнище і шинеля…
В лаві зашепотіли й спинились.
Тріск на хвилину замовк.
Горобенко гаряче дивився на вугілля, що сумно вкривалось перед очима попелом і поволі загасало. Кортіло помацати шинелю. Тут допіру були вон й… Горобенко ступив на шинелю й штовхнув ногою казанка. Казанок слухняно перекинувся, і з нього на чобіт Горобенкові полилась вода.
Ззаду поспішно й заклопотано підійшов спішений Нестеренко. Він пожадливо уп’явся очима в багаття, і в очах на відповідь вуглинам заграла гостра посмішка.
— Бандочка була…
Нестеренко перекинув передком шинелю, потупсав коло багаття, мацаючи по землі підошвами, і склав дашком коло рота долоні:
— Комзвод! Цеп’ю вперьод…
Нестеренко побіг назад за стовбури.
Тепер, після багаття й покинутої шинелі, стало легше. Міцно стискали руки рушницю, й ноги твердо поспішали вперед. Десь неподалеку дорогою загупотіли коні. Відтіля; долетів Нестеренків голос і пропав між гіллям:
— Гвоздьов! З лєвого флангу…
Дерева порідшали. Засіріло передранкове небо. Знову виступили кущі і заважають іти.
Раптом на правому крилі бахнув постріл. За ним — другий. Ще раз.
— Бєгом, вперьод!!.